Ветерани проти чемпіонів: у кого ракетка має більшу швидкість?
У Івано-Франківську з 4 по 6 листопада відбувся чемпіонат України з настільного паратенісу. Вперше в історії цих змагань участь у них взяли військові ветерани.
Останній чемпіонат України з паратенісу настільного для осіб з ураженнями опорно-рухового апарату та розладами розвитку відбувся ще в 2019 році. Через пандемію коронавірусу, а згодом і через повномасштабну війну, проведення національних змагань неодноразово переносилося. Тому змагання, що проходили в Івано-Франківську, стали справжнім святом як для новачків, так і для видатних представників українського спорту.
ПИТАННЯ ПРО ТЕ, ЧИ ПРОДОВЖИТИ КАР'ЄРУ У СПОРТІ, І ВЗАГАЛІ НЕ ВИНИКАЛО.
- Відкриття цього чемпіонату має велике значення. Ми сподіваємося, що влітку зможемо організувати ще й Кубок України. Кожен спортсмен, який прибув до Івано-Франківська, отримує шанс завоювати своє місце у світі професійного паралімпійського тенісу, - зазначає головний суддя турніру Василь Кушнір.
Згідно з його словами, в чемпіонаті України з паратенісу для осіб з ушкодженнями опорно-рухового апарату, а також з порушеннями розумового і фізичного розвитку, беруть участь спортсмени з 22 областей. Цей турнір зібрав 72 учасники, які мають шанс потрапити до основного складу національної паралімпійської команди України з настільного тенісу, а також в резервний склад, щоб згодом представляти свою країну на міжнародній арені.
Безсумнівно, зазначає головний суддя турніру, що до складу національної збірної знову увійде паралімпійський чемпіон з настільного тенісу на Паралімпіаді в Парижі, заслужений майстер спорту України Віктор Дідух. Він у Івано-Франківську черговою перемогою підтвердив свою чудову спортивну форму.
- Я - переможець у особистому змаганні, - зазначає Віктор Дідух.
Розповідає, що настільним тенісом займається 32 роки поспіль. У 2012-му через саркому кістки переніс ампутацію ноги. До того спортсмену зробили п'ять операцій. Повернутись у спорт на протезі, каже Віктор Дідух, йому було зовсім не важко. Тому вже у 2013 році він зіграв на універсіаді для здорових спортсменів, яка проходила тоді у Новій Каховці.
Питання про те, чи продовжувати займатися спортом, навіть не виникало. Я був впевнений, що залишусь у цій сфері, проте ще не усвідомлював, на якому рівні зможу виступати. Теніс супроводжував мене все життя. Якщо б я не грав сам, то обов’язково тренував би інших спортсменів, адже маю відповідну вищу спортивну освіту. За винятком тенісу, я не займаюсь нічим іншим, - ділиться своїми думками Дідух.
Запевняє, що для паралімпійців достатньо тренуватися по 15-20 годин на тиждень. Хоча раніше він працював у спортзалі по 30-35 годин. І не лише з ракеткою, а й на тренажерах. Зазначає: аби здобути необхідний досвід, спортсмен має щонайменше двічі на місяць брати участь у змаганнях. Тому часто проводить спортивні зустрічі зі здоровими тенісистами.
Усі свої перемоги Дідух вважає важливими. Про "золото", отримане в Парижі, каже, що на Паралімпіаді-2024 старався зосередитися лише на грі й не думати про щось інше.
Найскладнішим моментом для мене стала чвертьфінальна гра зі шведом, коли я зумів відбити матчбол, перебуваючи в програші на два очки. Чвертьфінали завжди є найбільш напруженими... А ось у фіналі, граючи проти китайського спортсмена, я відчував значно менше психологічного тиску, - згадує атлет.
Нині Віктор Дідух у своєму рідному селі Андріївка, що на Львівщині, займається ще й тренерською роботою. Його підопічні - паралімпійці та діти, дві його доні 10 і 5 років. За словами спортсмена, тренерство допомагає йому підтримувати спортивну форму. Тому не відмовляє нікому, коли до нього звертаються за порадою.
- Чи зверталися до мене військові ветерани? Так. Вони часом приїжджають, і я з ними займаюсь у спортзалі. Бувало, що й команда ветеранів приїжджала на змагання. Вони і сьогодні грають поруч. Їхня гра зазвичай слабшого рівня, бо вони лише починають, - говорить Дідух.
ПРойшовши 400 метрів, щоб викликати евакуацію.
- Грати поруч з паралімпійськими чемпіонами, майстрами спорту та кандидатами - це неймовірний досвід для нас. Я самостійно вчився грати в теніс, до війни лише грав вечорами з друзями. Не мав професійного досвіду, але перед цими змаганнями, коли вже зміг відновитися, кілька разів проводив тренування, - ділиться своїми враженнями військовий ветеран Артем Хребет.
В Івано-Франківську він представляє столичну команду "Інваспорту". Артему 26 років, і він родом з Чернівців. До повномасштабної війни служив у прикордонному загоні. Подався на передову у березні 2022 року. Каже, не міг дочекатися виклику, тому пішов на фронт добровольцем.
- На початку повномасштабної війни я втратив багато друзів і знайомих. Моя мама і брат перебували в Миколаївській області, де йшли запеклі бої. Тож я зібрав свої думки, залишив роботу і вирушив до військкомату. Це сталося 14 березня, а вже 16-го я вирушив на фронт, - розповідає Артем.
Артем служив у 107-й бригаді Територіальної оборони Збройних сил України, де брав участь у боях на території Донеччини та Луганщини. Його товариші по службі знають його під позивним "Гризлі". У червні 2023 року, неподалік Макіївки, "Гризлі" став жертвою інтенсивного артилерійського обстрілу.
- Виїжджали на бойову позицію, не доїхали півтора-два кілометри. Нас обстріляли. Повезло лише в тому, що в мене були активні навушники, тож залишився при тямі. Нічого не бачив, бо сильно засліпило, зіниці були обпалені. Розумів: або я стікаю в машині кров'ю і ми всі гинемо, або щось роблю... Потім побратими розповіли, що я проповз близько 400 метрів до бойової позиції, аби запросити евакуацію. Дорогою до стабілізаційного пункту один наш воїн, на жаль, загинув. Вижили двоє - я і мій побратим, - розповідає Артем.
Після того, як Артем втратив обидві ноги, його рани тривалий час залишалися незагойними. Це значно ускладнювало процес адаптації до протезів.
Лікарі тривалий час не могли виявити причину недуги, проводили пересадки шкіри... Протезування відбулося в Україні, у центрі "Без обмежень". Якщо виникнуть труднощі, я можу завітати туди, щоб замінити потрібну деталь, - ділиться Артем.
Він на протезах уже чотири місяці. Спортивні отримав перед змаганнями у Мадриді, де виступав у складі національної збірної на змаганнях Strong Spirit's Games у рамках фесту Arnold Classic Europe.
- Наша ветеранська збірна взяла там перше місце. Особисто я привіз дві золоті і дві бронзові медалі. Ми змагались із представниками Ірландії, Нідерландів. Але, якщо чесно, найсильнішими були наші українці. Так що ми переважно змагалися між собою, - посміхається Артем.
Він переконаний, що для ветеранів соціалізація через спорт є надзвичайно важливим аспектом. Тому вже розробляє плани, щоб залучити якомога більше військовослужбовців до здорового та активного способу життя.
Спільно з "Інваспортом" у Києві ми плануємо започаткувати змагання для ветеранів з настільного тенісу. У нас є задум розвивати цей напрямок. Хоча в Івано-Франківську я поки що зазнаю поразок, ці моменти стають для мене додатковими тренуваннями та можливістю визначити, до якого рівня слід прагнути. Віктор Дідух є для мене великим прикладом, - ділиться Артем, готовий познайомити з власною командою.
КОМАНДА - ЯК МІЦНИЙ ЗАЛІЗНИЙ КУЛАК
- Повернення до звичайного життя після війни для наших хлопців відбувається через фізкультурно-спортивну реабілітацію. Ми пропонуємо не тільки настільний теніс, а й широкий спектр адаптивних видів спорту: плавання, академічне веслування, стрільба з лука, легка атлетика та багато іншого. Наразі в наших програмах беруть участь близько 250 військових ветеранів. Сьогодні на змаганнях з паратенісу виступають двоє переможців чемпіонату, що проходив у Києві. Це їхні перші змагання такого рівня, - розповідає заступник директора "Інваспорт" у Києві Вадим Гуцалюк.
На його думку, ветеранський спорт, що користується значною популярністю в країні, яка перебуває у стані війни, вимагає належного правового регулювання. Він запевняє, що існує безліч ініціатив щодо цього.
Ветерани спочатку були надійною опорою один для одного під час бойових дій, а тепер підтримують в спорті. Їхня команда нагадує потужний залізний кулак... Чи були серед військових ті, хто не зміг витримати? Ні. Ті, хто приєднується до нас, зазвичай залишаються і навіть запрошують своїх товаришів. Ми намагаємося не випускати нікого з гри, - усміхається Гуцалюк.
Він також активно захищав свою країну з 2014 року, носив бойовий позивний "Гуцул". Свою службу проходив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, брав участь у бойових діях на Київщині та Донеччині, а також воював під Харковом. Демобілізувався у 2023 році.
Я зазнав серйозного поранення, яке обернулося контузією, від наслідків якої мені довелося довго відновлюватися. Після цього я пройшов курс фізичної реабілітації. Саме тоді я усвідомив, що можу допомагати іншим хлопцям, адже сам пережив цей шлях. Я вирішив вступити до Інституту фізичної культури та виховання, де здобуваю спеціальність тренера з фізичної реабілітації. Тому спілкуючись з ветеранами, ми немов в одному підводному човні: добре розуміємо, коли він піднімається на поверхню, а коли - занурюється на дно, - з усмішкою зазначає заступник керівника київського "Інваспорту".
Він більш серйозно ділиться історією свого товариша Олександра, якого витягували пораненим через ліс поблизу Ізюма. За його словами, процес евакуації "трьохсотого" зайняв понад дві години.
— Раніше я був командиром Олександра, а зараз виконую роль спортивного наставника, — розповідає Вадим Гуцалюк, знайомлячи нас із сержантом Олександром Суковським, який вижив і тепер також бере участь у чемпіонаті України з паратенісу.
Руку врятували, але палець залишився в лісі.
Олександр, який походить з Вінниці, до початку повномасштабної війни займався створенням унікальних тортів на замовлення. Однак, через війну йому довелося припинити свою підприємницьку діяльність.
З 2015 року Олександр був добровольцем у бригаді "Холодний Яр". Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він вирушив до Житомира разом із товаришами по службі. Звідти він приєднався до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України, щоб захищати свою країну. Після того, як його врятували побратими, лікарі вели наполегливу боротьбу за його життя.
- Руку врятували. Осколок розбив її вщент. Поставили пластину. А палець не ампутували - він так і залишився в лісі. В теніс я все ж граю цією рукою. От так тримаю ракетку, - показує Суковський. - Раніше все робив лівою - їв, писав. А відколи права стала більш-менш працювати, то все роблю нею. В мене ще було наскрізне поранення ноги. Я з дитинства граю у футбол, то коли мене тягнули лісом, все думав: аби лише стати на ногу і знову грати.
Зараз він трудиться в мілітарі-хабі, де підтримує інших військових у їхньому поверненні до мирного життя. Розповідає, що тиждень тому повернувся з Берегового, де змагався у футболі в категорії 45+. Настільний теніс став частиною його життя зовсім нещодавно.
Які ж у мене амбіції щодо спорту? Моя мета - продовжувати грати щонайменше до 80 років. Навіть у 60 багато людей можуть вийти на поле й продемонструвати хороші результати. Спорт супроводжує мене з дитинства і залишиться зі мною назавжди, - усміхається ветеран.
У НАШИХ ПЛАНАХ – НОВІ КОНКУРСИ.
Лише через кілька днів після старту чемпіонату з паратенісу Вадим Гуцалюк поділився на своїй сторінці у Фейсбуці враженнями про виступи захисників України, які стали інвалідами через війну. Спортсмени з київської команди, Артем Хребет та Олександр Суковський, продемонстрували гідну гру на змаганнях, хоча й не потрапили на призові позиції. Водночас вони здобули цінний змагальний досвід, адже їхніми опонентами були майстри та кандидати у майстри спорту України.
Нині, за словами Гуцалюка, ветеранська команда, яка вперше виступила на українській першості з паратенісу, готуватиметься до нових спортивних зустрічей.
- Думаю, наступного разу на цих змаганнях наша команда буде більш чисельнішою, щонайменше п'ять спортсменів, - каже він.
Водночас, переможці національного чемпіонату з настільного паратенісу активно готуються до міжнародних змагань, представляючи Україну. У їхніх планах – участь у турнірах в Італії навесні. Крім того, паралімпійці також мають заплановані виступи на змаганнях у Польщі та Іспанії.
Ірина Дружук з Івано-Франківська.
