У 30 років він втратив ноги, але не втратив дух. Через 7 років важкої праці став призером Паралімпійських ігор у Парижі, освоївши лижі та ручний велосипед.

Павло Баль завоював бронзову медаль на Паралімпійських іграх 2024 року в дисципліні велоспорт на гендбайку. Він став першим українським спортсменом, який отримав медаль у цій категорії. Для 38-річного Павла, який є чемпіоном світу з парабіатлону, це також стало його першим визнанням на Паралімпійських іграх.

- Знаєш є такий тост: "Вип'ємо за успіх безнадійного діла". Це було про мене і бронзову медаль Паралімпіади. Два з половиною роки тому, це була мрія якогось там Павла із села. Скільки я чув: "Та це дорого, хто тобі велосипед купить, де ти гроші візьмеш". Але я нікого не слухав. І добре. Бо зараз би не розповідав цю історію.

Павло Баль, уродженець села Хоросниця на Львівщині, пережив важкі часи в дитинстві, адже його батько пішов з життя, коли хлопчикові було всього дев’ять років. З тих пір він виховувався разом із матір’ю. У юності Павло часто пас корову, захоплювався футболом та настільним тенісом. Після закінчення школи він вступив до коледжу у Львові, де здобував професію електромонтера та займався боксом. Однак незабаром спорт відійшов на другий план через роботу та службу в армії. Час від часу він виїжджав на сезонні заробітки до Польщі, де працював на будівництві. Саме там, у жовтні 2017 року, його життя змінилося через дорожньо-транспортну пригоду.

Павло відчув себе в реанімації, коли оговтався від важкого шоку, і перша думка, що спала йому на думку, була про те, що, можливо, варто було б залишитися в стані сну. Його ноги постраждали настільки серйозно в аварії, що лікарям довелося прийняти рішення про ампутацію.

Це була справжня трагедія. Ти ще молодий, сповнений амбіцій, у твоїх мріях стільки планів, ніби ти — Наполеон. Але в тридцять років стикаєшся з ситуацією, яка позбавляє тебе можливості ходити. Як продовжувати жити? Що робити далі? У голові крутилося безліч запитань.

Павло знову опинився на рідній землі в Україні, де його зустріла дівчина на ім’я Оля. Перше, що він вимовив, було: "Можеш йти". У 2018 році їхнє життя переплелося в шлюбі. На сьогодні в них двоє синів: чотирирічний Захар та однорічний Орест.

Я щиро вдячний своїй дружині. Уяви, я опинився в кріслі після травми, а вона вирішила залишитися поруч зі мною. У той важкий період мені підтримку надавали люди, для яких я не був байдужим. Вони приходили до мене, буквально витягували з дому. А коли мої рани загоїлись, я зрозумів, що не можу підвести тих, хто мені допомагав.

У Павла ампутація була на високому рівні, і його спроби звикнути до протезів не увінчалися успіхом, хоча перші кроки він все ж зробив. У 2018 році спорт став частиною його життя. Це не стільки було його бажанням, скільки потребою знайти заняття, щоб адаптуватися до нового життя без ніг.

Мене це не турбувало. Привезли, зареєстрували на лижні перегони та біатлон – ну й добре. Просто не хотілося ускладнювати собі життя і впадати в депресію.

Ця випадковість виявилася справжнім успіхом. Постало питання: обрати шлях спортсмена чи звернутися до інших професій. На сімейній нараді родини Балів було ухвалено рішення: він продовжить займатися спортом і повинен потрапити до основного складу команди.

Моя дружина і я були цілком свідомі того, що протягом наступних двох років я залишусь без доходу. У резервній команді фінансової підтримки не існує. А в основній команді перший рік також пройде без зарплати. Оля могла б запитати: "Слухай, чим ти тепер займаєшся? Чи не час тобі зупинитись з цими спортивними мріями? Може, краще сідай за кермо і починай працювати таксистом, щоб заробити гроші".

Замість цього існували лише підтримка та впевненість у його здатностях.

- Ми два роки жили за її рахунок. Багато допомагали близькі, рідні, друзі. Поки я був у резерві команди треба було викручуватись. Шукали спортивну форму на секонд-хендах й гуманітарках, різали і шили під мене.

Наприкінці 2018-го Павло став найкращим серед резервістів на чемпіонаті України. Тоді ж здобув свою першу медаль - бронзу з біатлону. І як результат навесні 2019-го потрапив в основну команду.

Якщо порівнювати з іншими хлопцями, я досягнув успіху досить швидко. Вони витратили на це 3-4 роки. У будь-якій справі, що ви розпочинаєте, спочатку буде складно. Переможцями стають ті, хто витримує найважчі моменти. Мені це вдалося.

Відколи Павло у збірній, його немає вдома по 8 місяців на рік. Але в родині все розуміють і чекають з медалями чи без. Бо як каже дружина спортсмена: "Тато вдома, то є свято".

Коли Павло вирішив зайнятись спортом, він почав шукати атлетів, які були б схожі на нього. Однією з перших спортсменок, яку він зустрів, стала Оксана Мастерс — чемпіонка та багаторазова призерка Паралімпійських ігор зі Сполучених Штатів. Оксана має українське коріння і з дитинства страждала від вроджених вад, спричинених радіацією. У віці семи років її удочерила американка.

Я черпав натхнення від неї. Вона розпочала свою кар'єру у веслуванні, потім перейшла до зимових видів спорту, зокрема лиж і біатлону, а зараз успішно поєднує їх з гендбайком. Мені це дуже сподобалося, і я вирішив, що хочу мати такий же. Тоді я розглядав ручний велосипед як додаткову можливість для тренувань.

З цього виникла нова ціль - мати гендбайк. Грошей, щоб купити новий не було - вирішив змайструвати такий у Львові. До того ж Павло, вже мав схожий досвід - боб для лижних перегонів він робив разом з майстром, дядьком Орестом. Їм довелось зварити п'ять бобів, поки підібрали підхожий. Але з гендбайком робота була складніша.

У голові Лізли виникали численні ідеї. Він шукав фотографії, відеозаписи, щось вимірював на них і робив записки. Знайшов майстра, але той відмовився. Проте я не здався.

Процес затягнувся: роботи над гендбайком розпочали майстри на львівському протезному заводі у 2019 році, а далі до справи долучилися інші фахівці. У підсумку, на створення байка знадобилося майже два роки та витрати в тисячу доларів. Поки проходили роботи, Павло відправився до Пекіна на свою першу зимову Паралімпіаду. Він зайняв четверте місце, але це не стало найгіршим моментом для нього.

Повернувшись додому, я виявив, що країна охоплена війною, з постійними обстрілами. Разом із дружиною та сином ми ухвалили рішення залишитися в Україні.

Павло продовжив велотренування - алюмінієвий хенд-байк вже був готовий. Їздив селами, вчився керувати. Переконався, велоспорт - це те що він шукав і вирішив займатись ним серйозно.

Серед лижників я вже вважаюся дідусем, тоді як серед велоспортсменів поки що виглядаю як молодий хлопець.

Та для цього був потрібен справжній, а не саморобний гендбайк. Коштував він 15 000 євро. На початку в ідею Павла займатись велоспортом вірили двоє людей. Крім нього - дружина і кум Юрій. Минуло трохи часу і Павлові зателефонував кум: "Запускай проєкт, дзвони до майстрів у Польщу, гроші є".

Він є тією особою, якій я щиро вдячний за те, що зміг завоювати бронзову медаль на Паралімпійських іграх.

Кум Павла дав 9 тисяч. Решту Павло з дружиною вирішили докласти своїми силами. Допомогли їм і представники обласного спортивного управління.

Я отримав один з найвідоміших велосипедів у світі, на якому змагаються найкращі спортсмени. Після цього я звернувся до керівництва Паралімпійського комітету з проханням дозволити мені брати участь у змаганнях. Вони сумнівалися в моїй здатності досягти успіху в двох дисциплінах одночасно, але після того, як я навів свої аргументи, вони все ж таки вирішили дати мені шанс, і так розпочався мій шлях до Парижа.

Павло займається тренуваннями вдома п'ять разів на тиждень, долаючи більше 300 кілометрів. Коли наближаються змагання, під час тренувальних зборів він може проїжджати і 500 кілометрів за тиждень.

У мене вдома двоє малюків, які потребують уваги. Потрібно вийти на прогулянку з ними, наповнити воду, винести сміття, заїхати до магазину — ці обов'язки ніхто не відміняє. Тому я зазвичай займаюся спортом вранці.

Тренування починає дружина Павла - вона виносить гендбайк на вулицю. Потім вже спускається він, залишає крісло колісне біля під'їзду і пересідає у велосипед.

- Головне хороша погода і асфальт. Ще звичайно, щоб трафік якнайменший. Якщо дорога завантажена, а в нас частенько водії не дотримуються правил дорожнього руху, то треба бути обережним. Після тренування я знову сідаю у крісло, доїжджаю до хати, приймаю естафету в дружини, сиджу з дітьми, а вона затягує велосипед в квартиру.

Павло живе в селі Солонка поруч зі Львовом у багатоповерхівці на першому поверсі. Але і там є проблеми з доступністю, коли немає електроенергії.

У мене є два входи. Один з них — центральний, обладнаний пандусом. Я користуюсь ним, піднімаюся, сідаю на ліфт і потрапляю до своєї квартири. Проте, коли вимикають світло, ліфт перестає працювати. Тоді я не можу скористатися центральним входом і мушу йти до свого, де є сім сходинок, і стрибаю по них.

Ще одна проблема - паркування. Місця для людей з інвалідністю часто зайняті. Тому проста поїздка по продукти - може стати цілим випробуванням, навіть для учасника Паралімпійських ігор.

Там знаходяться люди, яким не потрібно таке велике паркомісце. Чому воно таке просторе? Бо мені потрібно відчинити двері на повну, щоб вийняти візок з автомобіля. Якщо ж хтось паркується близько, то звичайний водій без проблем закриває двері й виходить. А в моєму випадку все, кінець, я приїхав.

Під час Паралімпіади в Парижі у першій гонці Павло став шостим. Перевіряв себе, велосипед, насолоджувався атмосферою, бо головний старт був наступного дня. Він звик, що в лижних перегонах і біатлоні гонки йдуть одна за одною, тоді кожну наступну Павло їде швидше. Тож головним для спортсмена було, щоб групові перегони в Парижі не перенесли. Та, як на зло, зранку лив дощ.

- Пощастило, організатори тільки скоротили трасу з 71-го до 56,8 кілометра. Вона була реально важка, навіть сухою, а тут стало слизько. Всі повороти вузькі та закриті. Ти не можеш нормально траєкторію намалювати в голові. На такій трасі я не те щоб ніколи не змагався, я й не тренувався ніколи на подібній.

Перші 500 метрів після старту - і вже завал. Але Павло був обережним - мав досвід падіння на етапі Кубка світу в Бельгії. Тоді йшов третім і не впорався з керуванням перед фінішною лінією

- Я вдячний Богу, що не поламав ключиці, руки, пальці. Тоді можна було б ставити на хрест на Паралімпіаді. Обійшлося струсом мозку і тріснутим шоломом. Я був злий, як пес. Хотів максимально швидко зализати рани й відремонтувати велосипед. У ньому тріснула рама, ручка, зламався бампер, не працювала перекидка.

З огляду на свій досвід у парижських перегонах, атлет розробив стратегію, що передбачала максимально обережне проходження поворотів, а на виходах з них — активну роботу на повну потужність.

- Я точно не був настільки сильним, як мої суперники в Парижі. Скажу відверто, скористався їхніми помилками. Вибрав правильну тактику. Я ж мало займаюся велоспортом, і розумів, якщо буду четвертий-п'ятий - це теж буде хороший результат.

Крім того, перше та друге місця практично повністю зайняли нідерландець Мітч Валіз та француз Лоїк Верн. Щодо бронзової нагороди, то тут ще залишався шанс для боротьби.

Суперників у нас було не так багато – всього шестеро. Проте в моєму класі "H5" зібралися найсильніші: двоє голландців, француз і китаєць. І цього цілком вистачає! Ці четверо задають темп та швидкість, на яких я намагався орієнтуватися. Якщо у француза понад 130 тисяч тренувальних кілометрів за всю кар'єру, то я за два з половиною роки встиг накопичити лише 16 тисяч. Він випередив мене на чотири хвилини.

Але я щиро тішуся, що таки здобув медаль, вона для багатьох людей. Для країни, рідних, друзів. Особливо щаслива моя дружина. Напевно, я просто заслужив на це своїм бажання і впертістю. Мене ця медаль дуже змотивувала, підтримала і я хочу рухатись далі.

Кілька тижнів після Паралімпійських ігор Павло проводив час вдома в колі родини, але з 20 вересня він візьме участь у чемпіонаті світу з велоспорту, який проходитиме в Цюриху.

- Я їду за досвідом, там буде більше спортсменів. Поборюсь, але глянемо, як піде. Після чемпіонату, поки буде суха погода тренуватимусь на лижоролерах чи гендбайку. А вже з листопада, напевно, почнуться тренувальні збори в Фінляндії. І там буде перший етап Кубка світу.

Звісно, емоційна складова в лижних перегонах і велоспорті має багато спільного. Проте, є істотні відмінності в динаміці цих змагань. Велосипедні гонки відзначаються вищою швидкістю, потужним адреналіном і значною присутністю глядачів. Вони проходять у містах і на вулицях, де люди виходять, щоб підтримувати учасників. Натомість, коли ми змагаємося на лижах взимку, нашими єдиними вболівальниками є тренери, команда обслуговуючого персоналу та організатори. Мені дуже бракує підтримки глядачів у ці моменти.

Після отримання бронзової медалі в Парижі Павло Баль має нову мету. Це природний крок для спортсмена, який є першим в паралімпійській збірній, що змагається в обох – зимових та літніх – дисциплінах. Тепер його мрія – завоювати медаль на Зимовій Паралімпії, яка відбудеться в Італії у 2026 році.